Пес, який вмів говорити

Пес, який вмів говорити

Влад Якушев, Львів

15.03.2006

Цього разу я вирішив з’ясувати, як будуть реагувати львів’яни на пса, який вміє розмовляти. Позичивши собаку – боксера Чапу, я почав чаклувати над ним. Навчити собаку говорити виявилось просто. Бог цифрової техніки, якому я адресував свої молитви, бездоганно впорався із завданням, і ми з Чапою подались на прогулянку.

На жаль, боксер Чапа не мав схильності до вивчення мов, тому мені довелось вдатися до хитрощів. Чапа носив нашийник з обтяжувачами, тож я вийняв один з обтяжувачів і помістив на його місце маленький цифровий магнітофон. За допомогою шнура, примотаного скотчем до Чапиного повідка, я міг вмикати й вимикати диктофон дистанційно, не схиляючись до собаки. На диктофон я через певні паузи наговорив слова та недовгі фрази, котрими повинен був розмовляти мій пес.

Ви щось сказали?

Для початку я вирішив прогулятись центром. Першою нашою жертвою стала продавщиця квітів. Бабця сиділа на розкладному стільці й перев’язувала ниткою підсніжники. Ми підійшли до неї, пес потягнувся мордою до квітів, які вона тримала в руках, і сказав: “Добрий день”.

– Добрий день, – машинально відповіла бабця, а потім зойкнула й випустила з рук квіти.

Пройшовши десять метрів, я озирнувся. Бабця все ще сиділа з відкритим ротом. Потім, ніби вийшовши зі ступору, махнула рукою, потрясла головою і знову зайнялась своїми квітами.

Дійшовши до парку Костюшка, я помітив двох дівчат, що вигулювали молодого вівчара, і пішов до них. Як я і сподівався, мій Чапа відразу потягнув мене до пса, якого дівчата тримали на повідку. Як ввічливий собака Чапа підбіг до незнайомого хвостатого й сказав: “Привіт”.

Дівчата вилупили очі, а господиня вівчара ще й якось неприродно, нервово хіхікнула.

– Леді, чого ж ви курите? – звернувся я до дівчат. – Ви що, не чули? Зараз увесь тютюн, котрий іде на Львівщину, підроблений. У нього галюциногенну траву додають.

Жінка, яка вигулювала спанієля, відреагувала на привітання мого пса інакше. Вона роззирнулась і перепитала мене: “Ви щось сказали?”.

– Ні, нічого, – відповів я.

– Мабуть, перепрацювалася, – сказала пані й потягнула свого пса до виходу з парку.

Хот-дог без гірчиці

Цього разу словниковий запас мого пса був пристосований спеціально для покупки хот-дога. Ми зайняли чергу біля палатки. Почувши запах сосисок, собака почав скавуліти. Хвоста, котрим можна було б махати, у Чапи не було, тож він змушений був дивитись на мене очима, повними надії, і старанно закидати дупою.

– Дай хот-дог, – раптом сказав він.

Спершу люди в черзі не звернули на це ніякої уваги.

– Дай хот-дог! – сказав пес трохи голосніше.

– Дам, дам, куди ж я дінусь. Ти цілий з’їси чи з тобою своїм поділитись? – запитав я, схиляючись до пса.

– Бери два! – відповів Чапа і, вставши на задні лапи, спробував лизнути мене в ніс.

Люди в черзі захвилювались і почали озиратися на нас.

– Хот-дог! – продовжував благати Чапа. – Хот-дог!

Хлопець з дівчиною, що стояли перед нами, узяли своє замовлення і відійшли. Схоже, про їжу вони зовсім забули, а просто спостерігали за мною та псом.

– Я тобі без гірчиці беру, – продовжував я діалог зі своїм чотирилапим другом, – я пам’ятаю, у тебе алергія.

– Добре, – почулось у відповідь, – але сосиски дві.

Дівчина, яка дивилась на нас, учепилася за куртку свого хлопця і тихенько застогнала. Хлопець ніяк на це не зреагував і продовжував витріщатися на пса. Від здивування він розслабив руку – його хот-дог полетів у калюжу. Це привело хлопця до тями. Він смикнув дівчину й матюкаючись пішов геть.

– Мій той, де дві сосиски, – сказав пес, коли жінка простягнула мені замовлення.

– Це що, жарт такий? – запитала продавець, вказуючи на собаку.

– Як ви здогадались?

– Я що, дурна? Собаки не вміють розмовляти! – гордо відповіла вона. – Якби ви з папугою чи канаркою прийшли – інша справа.

Пес, який не вмів поводити себе в трамваях

Трамваї Чапа не любив, і мені ледве вдалось затягнути його у вагон. Трамвай був майже заповнений, тож з різних боків почулись обурені крики: “Куди ти з собакою пхаєшся?”. Коли двері зачинилися, люди трохи заспокоїлись, але ненадовго. Проїхавши півзупинки, мій собака сказав: “Хазяїне, я пісяти хочу”.

– Не можна зараз, потерпи. Незабаром приїдемо, – почав умовляти я пса.

Люди навколо почали озиратись.

– Ну я дуже хочу, – не вгамовувався пес.

– Чапо, я тебе прошу, не починай. Ми ж у трамваї. Зараз приїдемо, підеш собі під дерево.

Собака, якого голос з диктофона почав дратувати, гавкнув і став трясти головою. З боку це виглядало так, ніби він зі мною не згідний.

– Пісяти, пісяти, пісяти, – забурмотів пес.

– Що ви тут цирки показуєте? – образився якийсь сивий пасажир. – Що за жарти? Зайнятись не маєте чим?

– Ну йому хочеться, – почав я захищати собаку.

– Ви що, справді хочете мене запевнити, що ваш собака розмовляє? – продовжував сивий пасажир.

– Та я вас ні в чому запевняти не збираюсь. Хіба я просив вас свою думку висловити чи гроші за перегляд беру?

– Пісяти, пісяти, – канючив пес.

– Точно! – почулося звідусіль. – Вліз у трамвай із собакою, коли тут людям нема де стати, і знущається над нами.

– Та що я вам зробив? – дивувався я. – Хіба Чапа комусь заважає? Ну, говорить, то й що? Ви ж також говорити вмієте.

– Ти чого людей із псом порівнюєш?! – крикнув сивий скандаліст.

– Шарлатан! – почулося збоку.

І тут мій пес не витримав:

– Ну ти, хазяїне, як хочеш, а я пісяю, – сказав він.

Почувши заяву Чапи, усі, хто стояв поряд з ним, одностайно шарахнулись убік. Ризикувати своїми чоботами ніхто не наважився. Говорить собака чи ні, у такій ситуації не має значення – береженого Бог береже.

Собака-поводир

Наступним пунктом у програмі мого експерименту було відвідування пивного бару біля Привокзального ринку.

Зайшовши усередину, я взяв собі пива і вмостився коло стійки, де вже пили пиво з горілкою два місцевих алкаші.

Потягуючи напій, я непомітно натиснув на кнопку, що включала диктофон, і мій собака сказав: “Дай пива”.

– Не дам, – відповів я. – Ти за кермом.

Алкаші переглянулись, але нічого не сказали.

– Пива дай, – знову почулось з-під столу.

– Ти за кермом.

– Слухай, – не втримався один із мужиків, – у тебе що, пес машину водить?

Те, що він розмовляє, чоловіка не цікавило. У мене склалося враження, що на Привокзальній кожний другий собака розмовляє.

– Та ні, він у мене як поводир. Я нап’юсь, а він мене додому веде. У мене автопілот погано працює, от я його й надресирував.

– Серйозно! – погодились мужики.

– Слухай, а може, дати йому пива трошки? Йому ж хочеться.

– Ні, йому краще не починати. Як піде в запій, то нічим не витягнеш. Доведеться до гадалки їхати, воском відливати.

– І що, допомагає? Мого кума відливали, дев’ять свічок перевели – п’є, як скотина, – поскаржився другий чоловік. – Та чорт з нею, із собакою. Слухай, мужик, у тебе двох гривень немає? Зараз ще “чекуху” взяли б, ти як? Приєднуйся!

– Ні, сьогодні не можу, – відмовився я. – Мені у формі треба бути. Я його сьогодні до суки веду. Говорячу породу виводити буду.

– Розуміємо, – погодились фунфурі та остаточно втратили до мене інтерес. У них були справи, важливіші за собаку, що говорить. Треба було шукати дві гривні на нову “чекушку”.